Фордландія - місто, створене для виготовлення шин

Кожна поважаюча себе шинна компанія хоче максимізувати виробництво своєї продукції. Вони будують заводи, налагоджують поставки сировини за вигідними цінами і оптимізують виробництво. Усе задля того, аби максимізувати прибуток від випущених покришок. Однак була в історії одна люди, яка пішла далі за інших. Людина, яка збудувала ціле місто задля того, аби максимально оперативно виготовляти автомобільні шини. Інтригує, чи не так? Що ж, давайте поринемо в історію і познайомимося з містечком, яке має назву Фордландія.

В основі усього лежить ідея

В 20-х роках минулого сторіччя компанія Ford Motor Company дуже хотіла перестати залежати від британської монополії на поставку каучуку, який в більшості своїй використовувався для створення автомобільних шин. Генрі Форду прийшла в голову геніальна ідея: а що як побудувати ціле місто неподалік від джерела видобутку сировини. Тоді не довелося б мати справу з британцями і можна було б отримувати каучук лише для своїх власних цілей. В якості місця для реалізації задуманого досить довго розглядалася центральна Америка, однак скоро підприємець отримав інформацію про знаходження каучукових дерев біля Амазонки, що докорінно змінило його плани. Місто було вирішено створити у Бразилії.

Переговори з керівництвом країни пройшли досить успішно і досить скоро Генрі Форд підписав вигідний контракт, отримавши у своє розпорядження ділянку площею близько 10 тисяч квадратних кілометрів. Угода звільняла Ford Motor Company від податків на експорт товарів, вироблених у Бразилії, в обмін на 9% прибутку у бюджет країни. Це повністю влаштовувало підприємця, тож він заходився будувати місто.

Крах із самого початку

Роботи на цій ділянці почалися в 1926-му році за участі компанії Companhia Ford Industrial do Brasil . Однак відразу ж на горизонті з’явилися перші проблеми. На заваді швидкій роботі стали погана логістика та хвороби, що вразили робітників, які захворіли на жовту лихоманку та малярію. До того ж у районі не було доріг, тому туди можна було потрапити тільки річкою Тапажос. Чи варто говорити, що це суттєво ускладнювало доставку матеріалів та провізії? Думаємо, ні. Однак робота йшла. Місто було розділене на дві зони. В різних його частинах проживали бразильські робітники та американські менеджери. Для останніх були збудовані типові американські будинки, а також лікарня, школа, бібліотека та готель. У місті також був басейн, дитячий майданчик і поле для гольфу. Після завершення робіт місто нарешті отримало свою назву – Фордландія.

Тепер настав час робити те, для чого його було збудовано. Задля пошуку робітників було відкрито декілька офісів у бразильських містах Белен і Манаус. На обіцянки хорошої заробітної плати відгукнулися жителі прилеглих штатів. Стандартний робочий день збирача каучуку починався дуже рано, близько п’ятої ранку, і закінчувався опівдні. Усе через специфіку роботи з матеріалом. Справа в тому, що при нижчих температурах каучук концентрується в нижніх частинах дерева, а під час підвищення температури протягом дня поширюється деревом, роблячи видобуток менш ефективним. Плантація була розділена на ділянки, і кожен працівник був закріплений за своєю зоною роботи. Таке розділення було запроваджене задля того, щоб робітники не могли послідовно вирубувати одні й ті самі дерева.

У місті діяв суворий звід правил, встановлений менеджерами. Алкоголь, жінки, тютюн і навіть футбол були заборонені, зокрема й у власних будинках робітників. Інспектори (американські менеджери) ходили по домівках, щоб перевірити, наскільки організовані будинки, і забезпечити дотримання цих правил. До того ж, у Генрі Форда було своє бачення «правильної дієти» для працівників, через що він нав’язував бразильцям коричневий рис, цільнозерновий хліб, консервовані персики та вівсянку. Звісно що бразильців гнітило таке ставлення. Незнайома їжа, житло в американському стилі та інші обмеження як мінімум не подобалися. Крім того, робітники відчували, що з ними поводяться нелюдяно - їх змушують працювати в середині дня під тропічним сонцем. Вони часто відмовлялися працювати через страх, що вони піддадуться спеці і вологості тропічних лісів Амазонки.

Однак, була і інша проблема, яка теж відіграла свою роль у занепаді містечка. Жоден з менеджерів Форда не володів необхідними знаннями в галузі тропічного сільського господарства . У дикій природі каучукові дерева ростуть окремо одне від одного, забезпечуючи захист від чуми і хвороб, часто ростуть поруч із більшими деревами інших видів для додаткової підтримки. Однак у Фордландії дерева були посаджені близько одне до одного на плантаціях і стали легкою здобиччю для фітофторозу, мурах Саува, мереживних жуків, червоних павуків і листових гусениць. Усі ці шкідники та бактерії знищували дерева, не даючи тієї кількості каучуку, на яку розраховувала компанія.

Дуже скоро усі ці проблеми почали давати свій негативний результат. Компанія зрозуміла, що проект не виправдав сподівань. У 2009-му році американське видання National Public Radio випустило величезну статтю про це містечко і заявило, що жодна крапля каучуку з Фордландії ніколи не потрапляла на автомобіль Ford. Куди він дівався? Одному Форду відомо. У 1934-му році Фордландія була покинута компанією Ford Motor Company і проект було перенесено нижче за течією річки, де існували кращі умови для вирощування каучуку. І, можливо, усе б і налагодилося, однак 1945-го року було розроблено синтетичний каучук, що знизило світовий попит на натуральний каучук. Інвестиційні можливості Форда відразу вичерпалися, оскільки гума для шин Форда не вироблялася, і друге місто також було занедбане. У 1945-му році онук Генрі Форда Генрі Форд II продав територію, що включає обидва міста, назад бразильському уряду зі збитками понад 20 мільйонів доларів США (що еквівалентно 338 мільйонам у 2023-му році). А найприкріше у цій ситуації те, що, незважаючи на величезні інвестиції та численні запрошення, Генрі Форд так і не відвідав жодного зі створених власною компанією міст.

Подальша історія аж до сьогодення

У період з 1950-х по кінець 1970-х років, після того як права на ці землі були повернуті, бразильський уряд через Міністерство сільського господарства побудував у цьому районі кілька об'єктів. Будинки, що належали колись збирачам каучуку Форда, потім були передані сім'ям співробітників міністерства, нащадки яких досі зберігають право власності на них.

До другої половини 2000-х років у місті проживало близько 90 осіб. У цьому районі не надавалося жодних базових послуг, а медична допомога прибувала лише на човні через великі проміжки часу. Ситуація змінилася, коли люди, які шукали житло, вирішили повернутися до міста, адже потребували даху над головою. Станом на 2017-й рік у місті, що нині є районом Авейру, мешкає близько 3000 осіб.

Цей неймовірно амбіційний проект Генрі Форда міг увійти в історію як чудовий приклад ідеї, що принесла користь усьому світові. Але купа різноманітних чинників і незнання особливостей клімату та роботи із сировиною зробили свою справу. Станом на 2024-й рік Фордландія залишається в історії лише як приклад того, що не завжди ідея, якою б хорошою вона не була, дає результат.